«Я нещаслива,» - з такою думкою Саманта виглянула у нічне вікно, що плавно переходило в ранкове. Темрява не дозволяла зрозуміти, чи закінчився зимовий холодний дощ. Одинокий ліхтар золотив чорні гілки, які колись золотились листям. Решту елементів вуличного пейзажу можна було розгледіти лише у вигляді непрозорих темних силуетів. Небо злилось із верхніми гранями паралелепіпедів будинків. А сонце, здавалось, ще аж ніяк не збиралось сіріти обрій хоча б заради диференціації неба від землі як мінімум за кольором.
* * *
Він сидів поруч - так близько, що можна було почути подих. Саманта втиснулась в крісло, щоб заборонити собі першою до нього доторкнутись - і перших кільканадцять хвилин вона дійсно робила вигляд, що зайнята і абсолютно неважливо, де вона і в чийому оточенні. Але здалась. Як і завжди здавалась, коли намагалась бути крижаною і залізною. Як тоді, коли обіцяла собі, що більше не буде. А нехолод одразу перетворився на дивовижно приємну теплоту, неспокій на трепет, втомлений погляд на сяючий, ефект зайнятості став ще менш малоімовірним, половина власних стиснених рук досягла своєї недозволеної мети і змусила мозок ще раз зрозуміти, що у світі немає нічого кращого за дотик долоні. Остаточно втративши розум Саманта без жодних сумнівів дозволила собі відчути щокою колючість його щоки і за секунду відвернулась, сховавши очі. Не маючи сил від незрозумілої школярської сором'язливості подивитись на наслідки своїх дій, Саманта раптом відчула його поцілунок. Одночасно час змінив свій плин, прискорившись в мільйон разів. Темрява, на жаль, перетворилась на світло. А сон скінчився так же несподівано, як і почався.
* * *
Ранок ще не настав. Розмиті стомленістю спогади кружляли десь між думками про те, чи варто лягати спати і хто повідривав пелюстки на нижньому центральному соняшнику, залишивши всього половину. Саманта вкотре згадала про те, як вона шкодує, що не вміє зупиняти час. Раптовий скрип дверей змусив її все-таки швиденько застрибнути в ліжко і зробити вигляд активно сплячої. На щастя, тітка Енні, яку можна легко впізнати за характерним тендітним шумом капців, так і не зайшла до її кімнати. Але все одно рішення було прийняте. Ще раз відкривши очі, щоб зруйнувати останнi сподiвання побачити хоча натяк світанок, Саманта вирішила-таки спробувати знову заснути. «Почуй мене, Принце моїх снів! Дозволь назавжди стати твоєю мрією, що збувається. Я там, де вітер з небом розмовляє. Прислухайся, це я тишею ночi намагаюсь тобі сказати про те, як ти мені потрібен. Забери мене з собою! Бо тільки тобі відомо, як виглядає щастя.»
Posted via mobilebloger
Подписаться на:
Комментарии к сообщению (Atom)
Комментариев нет:
Отправить комментарий